Львів, війна. Ми прийшли до майстерні львівського художника Сергія Савченка утрьох — ідейна натхненниця та засновниця фестивалю Bouquet Kyiv Stage Ірина Буданська, Марія — моя донька та школярка й я. Після розмови вирішили, що обов’язково буде продовження, важливо говорити про війну та мир в Україні з художниками, мислителями, поетами. Це —перша розмова циклу.
Як афористично ви зараз казали — «війна війною, а естетика має бути».
— Життя під час війни не втрачає своєї сутності, але суттєво змінює форму. Назвемо це war mode – перекладається з англійської як «режим війни». Одні речі увиразнюються вигострюються-інші, раніше важливі і пріорітетні, відходять на задній план, або взагалі стають неважливими. Війна – це неприємно, небажано, але ми мусимо сказати собі: якщо це врешті сталося, то це –невідворотний факт і це обставини, котрі вимагають від нас нового усвідомлення.
Врешті, ця війна виконала функцію своєрідного «еліксиру абсолютної правди». Бо те, що було очевидним для невеликої групи людей, стало аксіомою для решти. Ми опинилися в ситуації в певному сенсі прекрасній. Перед нами ворог — і його треба знищити.
Ця концепція є прекрасною у своїй істинності.
Ви граєте на гітарі? (бачу комбік у майстерні)
— Так, музика — моя давня пристрасть. Гітара це інструмент, котрим володію з дитинства, а є моя недавня пасія — Теремін.
Це чудо-інструмент, предтеча електромагнітних музичних інструментів. Його винахідником був Лев Теремін, відомий вчений на початку минулого століття.
Можете зіграти?
— Так. Спробую включити якийсь семпл — звучить семпл, Сергій грає — Мене важко назвати себе вправним виконавцем, але полюбляю часом поспілкуватися із світом електромагнітних хвиль в контексті звукових чи візуальних експериментів. У цьому, безсумнівно, є елемент магії. Наче створюєш світ з неосяжних матеріалів, торкаєшся невидимих струн. Взагалі усе невидиме вселяло і завжди вселятиме у людей незбагненне захоплення. Фактично все – за «принципом датчика», все відчуває датчик. Іноді записую свою дивакувату музику: маю два чи три фоловери на саундклауді (сміється).
Як це впливає на вас як на художника?
— Напевне, позитивно (посміхається). Одне іншому не заважає. Мультимедійність професій нині вже не є дивиною. Доступність величезної кількості медія, це лише нові можливості «роботи в матеріалі», особливо, коли ці матеріали легко поєднуються і взаємодіють.
Як раніше робили барокови музиканти.
— Епоха Відродження для мене є ключовою у сприйнятті сучасного світу, на порозі якого ми усі стоїмо. Багатофункціональність чи широкий діапазон діяльності – це прекрасний атрибут сучасного світу, котрий постійно заохочує і стимулює нас діяти саме так. Звісно, все це дуже індивідуально і кожен митець вибирає собі свій власний спосіб і підхід. Зрештою, незважаючи на багатство технічних можливостей, головна суть праці художника залишається незмінною – вдивлятися у світ та, рефлексуючи, надавати йому нових сенсів.
Так і є. Коли ми йшли до вас, я думала, як все так складається у митців із передбаченням.
— Кожна людина має у собі якусь частинку власної магії. Усім нам властива у різній мірі інтуїція чи певні передчуття.
Художня робота передбачає працю з пропорціями, композицією, вивченням реальності та її співвідношення з нашою уявою та іншими цікавими речами. Спостерігаючи , осягаючи певні процеси, художник застосовує інший тип «аналітики», котра базується на тренованій уяві і знаннях анатомії буття.
Може тому й деколи складається враження, що ми, митці щось знаємо про майбутнє. Мені відомо про нього не більше ніж вам, проте у мене є додаткова можливість своєрідно «пізнати» його своїми роботами, працюючи і змішуючи фарбу.
Ніяк не можу назвати себе прихильником надмірного виокремлення професії художника поміж іншими діяльностями.
Усі професіїї є важливими, шанованими і необхідними. Робота художника — вміти бачити. А потім відтворювати нові світи, втілюючи власний особливий досвід побаченого.
Філософ відає, як сконструйований світ, історик розуміє, як працює історія, двірник – закономірності появи та прибирання сміття у дворі. Кожен, хто розуміє форму і композицію власного, нехай і герметичного світу, може досить виразно, хоч і своєрідно побачити майбутнє чи минуле. У цьому є велика загадка і сила взаємодії інтуїції та знань.
Мені здається, що ставлення до митців як до блаженних, не пов’язаних з реальним життям, не є ані вірним, ані таким, що не відповідає правді. Особливо зараз, під час війни, багато моїх друзів художників надзвичайно швидко вмикнулися в ситуацію, відреагували конкретними ділами у дуже різноманітних необхідних пунктах нашого спротиву. Хтось вже не вперше, взяв зброю до рук, в лавах ЗСУ та теробороні, хтось розгорнув в волонтерську діяльність, а хтось активно намагається впливати на суспільну чи навіть на політичну думку. Адже завдяки мистецькій діяльності, художники дуже часто неформально спілкуються з впливовими людьми. Той, хто цінує наші твори, нам довіряє, а отже наше ставлення до певних процесів часто є почутими.
А куди покличуть ваші нові роботи, в яку мультидисциплінарність і кого: фізиків, філософів?
— Та не знаю поки що нічого. Світ змінюється дуже стрімко, а художні рефлексії потребують часу і концентрації, а також певної часової відстані.
Наше термінове і невідкладне завдання: вберегти від знищення варварами нашу країну, вигнати ворога і прикласти усі зусилля, щоб знищити його назавжди. Далі у нас зявляється майбутнє, разом із всіма чудовими можливостями, котрі нам принесе новітня ера процвітаючої планети без дурнуватого мракобісся терористичної організації «росія», що імітує державне утворення.
Текст: Віка Федоріна